вгору

оперативний блогер

27.05.10

Жалюгідне становище людини...

Жалюгідне становище людини…                                          Гетьман Остап ФЕІ-21



Хочу почати з того, думаю, як написати це есе… Прочитав правила і побачив, що треба буде написати по-перше досить великий набір своїх думок, роздумів над думками автора джерела-твору, спираючись на яке я писатиму есе. Ну що ж, треба буде проявити свою творчу сторону. Чесно кажучи за своє життя я написанням якихось рефератів, есе, серйозних творів взагалі не займався. Можливо це і стане моя перша серйозна робота, яка і зачепить опрацювання і розуміння тексту і викладу моїх власних думок. Ну… до того робив і роблять всі так, заходять в Інтернет і качають реферати, і наукові роботи, адже в Інтернеті сьогодні є все, не тільки по моїй темі, але й по всіх інших. Простіший шлях звісно, проте цей шлях заставляє втратити дуже багато, адже обманюємо ми не викладача-вчителя, а самих себе.

Щодо вимог есе. Налякало 15000 друкованих знаків. Ввімкнувши калькулятор і порахувавши я зрозумів, що влип всерйоз і надовго, адже це десь 6-8 сторінок набору. Сам по собі я вмію набирати латиницею, на мою думку, розкладка трішки зручніша і перемикатися під час того з ким я спілкуюся не доводиться, adge mogna nabratu i kuruluchnuj tekst latunuzeju i majge vsi zrozymijut’(ykrajinzi) I pochyvajusia ja pru nabori jak ruba v vodi, kolu naburaju latunuzeju).

Ну, побачив я в Інтернеті відносно моєї теми ніби такий реферат, який конкретно підійде).
В принципі, чомусь почати написання цього есе взагалі не читаючи, ні твору, ні чогось в інтернеті, просто викласти своє власне бачення цієї теми і цієї проблеми. Читаю тему, “Жалюгідне становище людини”, одразу викликає багато різнобічних думок, що автор цих слів хотів цим сказати. Нажаль почну писати свою думку вже прочитавши кілька сторінок твору.

Гаразд. Людина. Народження. Перші роки. Молодість. Школа, університет, робота, сім’я. Батьки, діти, онуки… старість… кінець життя – смерть(. Ну, просто все прекрасно, адже перерахував (надіюся нічого не забув), все найголовніше в житті кожної нормальної, фізично і духовно здорової людини. Це життя і все в ньому є прекрасним і немає нічого жалюгідного. Філософи думають глибше. Прості люди, ми, бачимо вершину айсберга, вони роздумують і дивляться вглибину, всередину цього. Проаналізувавши ці всі пункти. Народження, перші кроки, перше сприйняття світу. Діти в перші роки, як губка вбирають все і одразу. Для мене просто неймовірно зараз вивчити іншу якусь мову. Але ж я знаю, принаймні повністю на всі 100% розумію російську. Факт той, що мене її ніхто примусово не вчив, і не вимагав. Дивився я, мабуть радянські мультфільми, російськомовні передачі по телевізору, коли був малим. Я не зациклювався і не замислювався над тим, що я повинен щось вивчити, я просто дивився щось і просто сприймав. Зараз, нажаль, я просто так не можу вивчити, наприклад таку необхідну для мене англійську мову.
По-перше я її вчу тому, що я розумію, що вона мені принесе набагато більше користі. Водночас повинен я себе  переборювати психологічно. Нажаль вік мій такий, що я тепер сприймати просто не можу чогось, якщо я психологічно цього не захочу. Дитина навпаки, вона не знає що є такі два поняття хочу і не хочу чогось сприймати. В цьому віці немає комплексів запорук, нічого. Діти не задумуються треба-нетреба і так далі.

Життя складна штука. Нажаль не всі є успішними. Успішність починається після вступу в контакти з однолітками і своєю віковою категорією загалом. В школі: є відмінники, є не дуже успішні учні. Але, одні просто талановиті інші ні… Одні просто заробляють п’ятірки своїм талантом, тим, що один раз прочитавши матеріал по темі, одразу його розуміють і без проблем відтворюють і продовжують. Інші беруть старанністю. Їм важче, мусять набагато більше часу проводити осягаючи щось, роблять це нажаль тому, що не хочуть бути гіршими і не відставати від тих талановитих. Те ж саме продовжується в університетах, інших учбових закладах.

Думаю, що бажання перестати робити вчитися, в людей починає виникати нажаль, при переході до зрілого віку, коли починаємо роздумувати, а не тільки сприймати все навколо. Тоді й починається найголовніша річ. Люди починають задумуватися над тим, як жити далі. Одні люди продовжують вчитися тому, що їм це цікаво. Інші тому, що хочуть забезпечити собі, своїм найближчим (інші і не тільки) оточуючим кращого життя в майбутньому.

Світ за своєю природою є дуже жорстоким. Одні, щоб жити гарно, (нажаль мірою гарного життя майже завжди виступають гроші…) мусять довго і нудно працювати і, на скільки я розумію, в 50+% випадків займатися справами, які їм не подобаються. Погано те, що людині наприклад подобається робити якусь справу, наприклад вирізати якісь речі з дерева. Але це заняття дуже часто не зможе зробити людину повністю задоволеною в матеріальному плані. Якщо прийдеться годувати сім’ю, забезпечити гарну старість своїм батькам, іноді цього може стати замало.

Це все стає причиною стресів. Нажаль свідомість людей не є достатньо сильною, щоб витримувати потрясіння і всі спокуси, що є в житті. Шкідливі звички, річ, яка нас вбиває, проте тимчасово насз психологічно звільняє від проблем. Просто дуже страшно дивитися на статистики, що ці всі стреси і інші речі нам вкорочують життя на десятки років.

Дуже страшна картина, проте в житті є просто дуже багато прекрасного, життя прекрасне, становище людини не є жалюгідним, треба робити, боротися, не здаватися, шукати у всьому прекрасне, рухатися вперед, все в руках кожного, жити так, як тобі подобається. Не бачу взагалі нічого (страшне слово) жалюгідного…

Блез Паскаль народився в Клермоні у 1623 році. Батько його займав високу посаду у державній службі. Батько його був хорошим християнином. Саме він почав займатися, навчати початків і основ всіх наук. Сам Паскаль з народження був розумною, допитливою дитиною. Спочатку батько не дуже хотів, щоб його син дуже захоплювався математикою. Проте сам Паскаль полюбив її і спочатку потайки від батька вивчав основи математики. Врешті, одного разу побачивши свого сина за цим заняттям, зрозумів, що його майбутнє в математиці і вже не забороняв синові займатися нею.
Нажаль заняття розумовою діяльністю підірвала здоров’я Паскаля. Згодом його тато підвернув собі ногу (1946). Його тато звернувся до хірургів. Знайомство з ними і привернули в сім’ї Паскаля увагу до релігії.
Після смерті батька у 1651 році, Паскаль, як і завжди продовжив займатися наукою, адже він був не тільки математиком, але й фізиком і філософом. Нажаль разом з тим Паскаль не переставав хворіти. Лікарі порадили лише одне: шукати розваг і відмовлятися від розумової праці. Проте у 1654 році сталася подія, яка кардинально змінила його життя. Їхав він зі своїми друзями каретою. На в’їзді в місто перша пара коней перелякалася і понесла екіпаж в річку. На щастя обірвалися посторонки і тільки коні впали в річку. Цей випадок справив на Паскаля дуже велике враження і разом з тим він вирішує покинути всі зв’язки зі світським світом і продовжити жити в Бозі з для Бога. Врешті недуга здолала його і помер він у 1662 році, проживши 39 років.

У своїй праці “Думки про релігію”, дуже багато уваги він привернув поняттю Людини, її місці в природі, можливостях, життю.
Життя таке, що треба усвідомити, ким людина є у цьому світі. Хай гляне навколо і зрозуміє, що людина лише маленька часточка природи, в порівнянні з Всесвітом. Тоді зрозуміє і почне цінувати все, що їй дано.
“Нехай в крихітному тілі якого-небудь кліща вона розгляне ще дрібніші частиночки: ніжки з сухожиллям, жили на тих ніжках, кров у цих жилах, рідину в цій крові, краплини в цій рідині, пару в цих краплинах…”
На мою думку, у всесвіті немає “найдрібнішого”. Ось що б не сказано було, що може бути найдрібнішим, можна завжди знайти щось дрібніше. Яку б дрібну річ в природі ми не знайшли, Паскаль каже, що він знайти може ще дрібнішу.
 Людина повинна зрозуміти, що кожна маленька частинка є важливою для всесвіту. Якщо забрати гвинтик з механізму, рано чи пізно вся структура зламається. Але водночас не потрібно вважати себе "центром". У всесвіту його просто немає. Він врівноважений і не потребує ядра. Тому ніхто з нас не може вважати, що він – “усе”.
“Може, вона подумає, що це вже найменша частиночка в природі. Але я покажу нову безодню в ній…”
Людина може себе розміщувати між недосяжними речами і дрібними. Кожен з нас просто непомітний відносно до всесвіту, і яке велетенське у порівнянні з дрібними речами. Людина водночас і щось і ніщо. Врешті людина просто не може пізнати всього, тільки Бог знає наше місце в світі і чому воно є таким.
 Чи не задумувались ми колись про схожість будови атома та зіркової системи? Чи не  може статися так, що кожен атом в нашій системі сам є системою, галактикою для інших створінь? Тому усі наші міркування щодо дрібних і великих речей є надто відносними. Ці думки є дуже суб’єктивними.
А можливо, беру дві речі. Нашу галактику і порошинку, що по хаті літає. Можливо Моя галактика для когось більшого і є цією порошинкою в хаті і водночас порошинка є галактикою для когось дрібнішого. Цей процес і явище без початку і кінця.
Немає початку, що пізнання не має основи, звісно останні речі до яких ми доходимо ми називаємо матеріальними, наприклад точку.
“… де точку, далі якої не посуваються наші почуття, ми називаємо неподільною, хоча вона за своєю природою подільна до безконечності.”
Неможливо зрозуміти початку речей, початку чогось.
“Наші почуття не переносять ніяких крайнощів. Занадто сильний шум заглушує нас; занадто яскраве світло засліплює нас; занадто далека і близька віддаль заважає нам бачити; однаково затінює себе як дуже повільне, так і надзвичайно швидке мовлення; забагато правди дивує… ”
Ми є двосторонньо обмежені. Не можемо сприймати чогось малого і водночас не можемо терпіти чогось великого. Займаємо ми маленький діапазон відчуттів. Є максимум сили, максимум витривалості, максимум знань. Водночас мінімум відчуттів, мінімум всього. Серед всього діапазону, ми наче фільтри сприймаємо лише незначну частину, яку нашою тіло будовою, фізично-моральними діапазонами дозволено. Є речі які просто ніколи людина не зможе зрозуміти.
Висновок, що природа подвійно нескінченна, а людина з двох сторін обмежена.
Дві безконечності. Середина.
“Ми не можемо зрозуміти ні занадто швидкого, ні занадто повільного читання…”
Важливою ідеєю, яку хоче донести до нас Паскаль, що ми є обмеженими з двох сторін. У всьому ми повинні розуміти і знайти золоту середину. Також її кожен повинен для себе усвідомити і усвідомлювати для того, щоб краще жити. Також підкреслює те, що ми майже не знаємо себе і іноді перебільшуємо або применшуємо свої загальні можливості. Задаємося питаннями, чому ріст, вік, час, швидкість всього в житті і життя людського обмежені цими рамками. Ми цього не знаємо, але маємо з цим змиритися…
Велич людини. Не подобається Паскалеві те, що одні чомусь беруть на себе завдання вихваляти людину, так і ті, що навпаки підкреслюють її лише принизливі риси. Найважливішою рисою вбачає в людині – пошук слави. Якою б багатою людина б не була, не буде вона повністю задоволеною, якщо оточуючі не будуть її поважали. Возвеличення самих себе є неначе інстинктом людського буття. Деякі речі є в кожного. Завжди живемо не цінуючи того, що маємо. Наприклад, будь-яка людина, яка є здоровою не цінує свого здоров’я поки не втратить його. Дуже багаті вважають себе нещасними, коли втрачають багатство і дивуються як вони далі будуть жити. Людина відрізняється від будь-якого створіння, як і живої, так і неживої природи тим, що усвідомлює своє становище.  
“Я легко можу собі уявити людину без рук, без ніг, без голови, бо тільки досвід навчає нас, що голова потрібніша, ніж ноги; але я не можу уявити собі людини без думки: це був би камінь, або тварина…”
Саме те, головне, що нас відрізняє від тварин, які живуть інстинктами, від рослин, від будь-якого предмета навколо нас – думка. Людина є людиною тільки тоді, коли вона думає. Легко навести приклад, відмінності, що інвалід з ясним розумом поряд з повністю здоровою фізично, проте психічно-неврівноваженою особою. Це вже нагадує тварину, яка не думає, проте живе лише інстинктами. Людина створена, щоб думати, думати про наступні дії і аналізувати те, що було зроблено. Паскаль вважає, що людині треба звертати увагу на її велич не більше, ніж звертати увагу на її жалюгідність. Недостача чи надлишок першого чи другого є погано. Паскаль поділяє людей на три типи. Спочатку звичайні лоди. Потім освідченіші. Далі філософи, які є причиною подиву звичайних людей і найвищий рівень – християни. З них дивуються філософи.
Сутність людини така, що ми не задовольняємося тим, що живемо, а намагаємося показатися перед іншими так, ніби живемо ми краще ніж є насправді. Всі хороші риси показуємо, всі погані приховуємо. Всіма методами намагаємося здобути славу перед іншими. Любимо ми себе так, що діставатимемо задоволення лише від того, що матимемо повагу серед кількох людей, які нас оточують. Уявляю, яке задоволення від поваги тисяч і мільйонів. Ніби їздимо ми кудись в основному не для того, щоб побачити, а для того, щоб розповісти комусь про побачене.
Самолюбство людини проявляється в тому, що ми завжди хочемо самі для себе думати більше, ніж є насправді. Людина хоче бути щасливою, а розуміє, що є нещасною. Хоче бути досконалою, але бачить, що це не так. Людське життя, нажаль тому і є побудованим на брехні. Люди обдурюють одне-одного, щоб показатися кращими, можуть поводитися на очах не так, як поводяться поза очі. Говорять вам одне, роблять зовсім інше.
Розум, це те, що дано кожному з нас природою. Надалі, розвиватися чи залишатися на одному рівні – вибір особистий. Для одних все рівно, вони сприймають всі речі, які їм говорять так, як є. Інші ж, перед тим, як в щось повірити, мусять переконатися в правдивості. Надалі наводять свої приклади і аргументи. Так зароджується прогрес в чомусь, а не монотонна віра на слово. Надалі, відносно свого розуму обирають професії. Інших самі професії обирають людей. Щодо думки, то Паскаль трактує цікаво:
“Якби нам щоночі снилося одне і теж, то це справляло би на нас таке саме враження, неначе ми бачили ці предмети насправді…” Думка матеріальна.
Жалюгідне становище людини… Душа і тіло. Душі дано часу пожити в тілі недовго. До того і після того вже буде душею, а в той час – людиною. Так взяти, і припустити: чого треба, людині, щоб жити? Поїсти 2-3 рази на день, поспати 8 годин, повітря, сонце. Все. Ну але ж ніхто так не живе. Прокинувшись, ми щодня задумуємо собі плани на сьогодні. Протягом дня, окрім того, що працюємо, робимо дуже багато справ для того, щоб розважити душу і тіло. Слухаємо музику, дивимося телевізор, їмо щось смачненьке. Спілкуємося з оточуючими, цікавимося новинами. То робимо ми це для чого. Мабуть для того, що душі і тіла зв’язані між собою. Не комфортно буде нам робити лише речі, які необхідні для забезпечення нашої життєдіяльності. Цей короткий час життя душі разом з тілом, вона хоче провести цікаво. Не сидимо ми весь час в дома, ми шукаємо пригод, ігор, якогось змагання. Становище таке, що нам завжди буде мало. Ніколи ніхто з нас не знайде точку, яка повністю задовольнить його бажання. Бідні люди, з меншими можливостями, завжди хочуть збільшувати їх, багаті завжди шукатимуть ще більшого збагачення. Ну переростає це в спорт. Спорт – це просто протистояння, завжди хочеться бути першим у чомусь. Тому, яких би успіхів у будь чому в цьому світі хто б не досяг, завжди буде боротися з іншими, доводити свою першість. Найгірше покарання – ув’язнення. Причина, мабуть, те, що усвідомлюєш, що ти просто надаремне проведеш великий проміжок часу сам з собою, без розваг, усамітнення. Велич і будь-який пік-вершина, яку досяг кожен із нас залишиться з нами до смерті в будь-якому випадку. Король, в душі завжди залишиться королем, президент президентом, чемпіон чемпіоном, навіть після того, як втратять свої посади і здобутки.   
“Легше померти, не думаючи про смерть, ніж перенести думку про смерть, не піддаючись небезпеці…”
Смерть, страшна річ, протилежність життю. Живемо, оскільки тільки мертві не живуть. Інстинктивно ми всі боїмося смерті, проте ніхто не може жити вічно. Той час, який ми маємо прожити, живемо якнайкраще для нас самих. Треба жити, щоб жити.
“Коли солдат чи робітник жаліються на свою працю, залишіть їх без усякого діла”
Я так розумію, яка б робота не була, все рівно, людина це істота, яка хоче працювати. Сидіти без діла і роботи важче ніж працювати.
Щоб покращити собі життя, ми завжди мріємо. Мріємо про те, чого, можливо, завтра ми не отримаємо. Але ці мрії допомагають рухатися вперед, вперед до мрії.
Щодо мрій дуже гарно показані в фільмах. Дуже багато прекрасних фільмів знято про те, як ці мрії головних героїв реалізовуються. Прекрасна річ, чомусь саме ті фільми дивитися мені особисто цікаво. Наприклад, фільм    “The Bucklet List” про двох хворих на рак людей, які склали список мрій, які вони хотіли б здійснити до смерті. 

2 коментарі:

  1. Це напевно найдовший текст в твоєму житті! :)
    Вітаю!

    Це твоє ессе з філософії, яке ти писав кілька місяців назад?

    ВідповістиВидалити
  2. Ага, попередній був казкою з заруб. літератури в 8 класі.
    Ага, рік назад.

    ВідповістиВидалити